Громадянин.UA: актор Ігор Волков.

126

Про український театр, кіно і ЗМІ, професійність, громадянську позицію, заробітки в Росії та “втому від війни” у тих, хто на ній не був.

ІГОР ВОЛКОВ – актор

– Доброго дня. З вами Громадянин Юей. У студії Андрій Глухенький. Представлю гостя. Це добре відома людина бо він телеекранах з’являється часто. Це Ігор Волков. Вітаю і скажу відразу, хоча я з телебачення, а ти з мистецтва, ми зустрілися на навколовійськовій тусовці. І про це поговоримо: як у житті цивільних людей виникають такі питання. Але, враховуючи формат програми, ми говоримо про різні напрямки діяльності людей. Як вони оцінюють те, що відбувається, через призму того, що вони роблять. З тобою хотів поговорити зокрема про кіно. Про ТБ, театр, про ті сфери, де ти безпосередньо задіяний. Минулого разу ми говорили про фільм, в якому ти знявся, про події на Сході України. Розкажи про долю цього фільму.

– Фільм після того, як відбулась прем’єра, і в Вінниці, і в Києві це було, на деякий час зник, бо там були питання з авторськими правами і виходом його на телеекрани. Нарешті все відбулося, і його побачили, він навіть пройшов два чи три рази. Хотілося б, щоб таке кіно у вільному доступі з’явилося раніше, тому що, коли фільм був у процесі монтажу, певні зв’язки з військовими, нацгвардією, давали змогу домовлятися: якщо ми приїдемо і вам покажемо. Ну, як виявилось, ніхто цим не займався, бо потрібна була спецапаратура. І на жаль, бо військовим були тоді потрібні такі мотиваційні фільми. Вони мені про це казали, підходили на прем’єрі хлопці і казали: все добре, але б показали нам раніше, то інакші б були б настрої. Була б додаткова мотивація. А зараз у вільному доступі він є.

– Дивись – ця тема. Я суджу по ефірах, статтях – є такі тези про втомленість від війни, якщо щось робиш на цю тему, то грошей великих не чекай. Якщо говорити про шоу-бізнес, кінематографічний. Які там зараз настрої до подій на Сході України? Іноді заходять розмови про те, що нам потрібен свій Спілберг, який зніме, покаже і таким чином ми зможемо доносити нашу ідею до інших країн.

– Які настрої, мені важко сказати. Це суб’єктивно. Я побачив, що вийшло декілька кінофільмів про війну на Сході і події 2014 року. А тепер знімається багато. Документалки, короткий метр. Навіть курсові, дипломні знімають студенти. Але є 2-4 фільми – і все… Пауза. Тобто я розумію, що навіть «Кіборги», які були бюджетні, не популярні. Але це зі слів ТБ-магнатів. Я з цим не згоден. А щодо втомленості від війни, я взагалі не розумію такого поняття. Якби у Києві весь час відбувалися якісь військові дії, тоді могла б бути втомленість. У кого втомленість? У мене немає.  Є люди, які ховаються за цими словами, і все.

– Чому я кажу? Бо ті люди, які твердять, що ви задовбали цією війною, і ці ж люди, ці телемагнати, ведучі, шоумени – вони відразу піднімають тему війни, яка відбулася у середині минулого століття.  А від тої війни, що відбувається зараз, відвертаються. А на тій, що була давно, влаштовують танці на кістках. На твій погляд, чому це відбувається?

– Я думаю, що це ноги ростуть з РФ. Це їхній ідеологічний хід, що працює і у нас спрацьовує. Я це бачу по своїх колегах деяких. І ось ця позиція – «деды воевали» –  вже мене просто дратує. І іноді мені закидають: як ти можеш так говорити? Ну, ОК. У мене один дід пройшов всю війну з 39 по 47 рік. Завершив у Будапешті. І 1947 року він повернувся. А другий дід, мамин тато, як пішов у 41 році, так відразу і загинув. Мені не байдужа тема. Але треба розуміти, що її не треба зараз піднімати. Ми всі знаємо, що це було 70 років тому, все пам’ятаємо але мусувати цю тему з ветеранами, стрічками – це якийсь шабаш, як на мене.

– Ну так і є. Підходимо до цікавого моменту, про який багато хто говорить. Болісний. Кажуть, що в Україні не можна зняти кіно, яке буде прибутковим, бо в нас малий ринок. Навіть згадаємо заяви деяких персонажів про те, що нам – роскіно, бо його дивляться і воно прибуткове. До Майдану наші кінематографісти могли добре заробляти, бо тут прогнали кіно, потім – по Росії. А там багато кінотеатрів, воно окупається, і є зиск. А зараз ніби ні. і ми підходимо до моменту, що дехто каже, що мистецтво поза політикою і знімається. Дехто возить акторів і каже, що ті лояльні і нейтральні. і в журналістиці таке спостерігається. Як ти взагалі оцінюєш вплив Росії на процеси в українському кінематографі?

– Колосальний впив. Приблизно 15-й рік, вони були затаїлися, і сюди ніхто не їздив і наприкінці 16-17-го років вони побачили, що є послаблення і почали знову. Укркіно вони взагалі не пустять на свій ринок. Тобто говорити про російський ринок як такий для України нереально. Але знімають у Києві кіно, серіали з мА-асковськими акторами. І, до речі, переважна більшість – слабенькі актори. «Не то пальто», як кажуть. У цьому сенсі. Але для нас, для України, є ринок – Польща, Чехія, взагалі Східна Європа, Канада, США. Якщо кіно хороше, то ринок відкриється будь-який. Можна знімати гарне кіно за невеликі гроші. Ахтем зняв «Захара Беркута» – це така проба знімати в головній ролі зірку голлівудську. Не знаю, що це буде. Може, прецедент чи ні. Кінотеатри треба будувати – множити їх. У невеличких містах, у селах, з одним залом на 60 місць, але щоб був хороший звук, було б затишно, як у столиці.

– Тобто з одного боку ми говоримо те, що тут знімають російські серіали в Києві на продаж туди. Чому? Тут дешевше?

– Так, тут дешевше. І взагалі це серйозна тема. Головні всі ролі – російські актори, а в епізодах українські. І це існує. Я просто відмовляюся від такого, бо, як мені сказала одна асистентка по акторах: Ігорю, скільки повз тебе ролей проходить!  Я кажу – і добре! Нехай проходять.

– За останній час багато чого змінилося у сфері кіно. Виробництво стало простіше, з податками також, ввезенням обладнання. І робота з кінотеатрами відбувається. Ти відчуваєш зміни?

– Так. По-перше, це мовне питання. Дуже високого рівня тепер озвучка українською, це факт. Що стосується роботи з кінотеатрами, то, на жаль, переважає комерція. Усе ж не заробиш. Але й іноді треба робити проекти нішеві – наприклад, тільки українські фільми або фільми молодих режисерів. Можна так робити в кінопрокаті. Рекламувати за рахунок власника кінотеатру. Наприклад, сьогодні «Людина-Паук», а завтра молоде кіно випускників, наприклад. Тоді це буде реальний крок.

– Це майданчик для молоді. З іншого боку українці побачать, що наше кіно існує. До речі, у нас такий проект на каналі  передбачено, і ми будемо запускати молоде кіно. Якщо говорити про те, як ставляться іноземні актори, що потрапляють на наш ринок, а з іншого боку, як ставляться до того, що в кіно заходять не актори? Виходить, що десь хтось проспівав і бац – знявся в кіно. Або почав вести шоу і знов у кіно пішов. Це бульйон фахівців і не фахівців. Як має бути? Чи це ринок?

– Я почну з цитати. Мій персонаж у п’єсі Островського «Ліс», у нього є текст: «Образованные одолели. Все на сцену лезут». У мене завжди питання, а чому тоді навчатися 4 роки майстерності акторській, режисурі? Є такі приклади в історії. Але вони поодинокі і навіть іноді трагічні. От та історія з актором, що грав Ісуса Христа. Він був актор однієї ролі. Прославився на весь світ, а потім його вже не брали, бо не хотіли асоціацій. Він почав пити. І таких історій багато. Що стосується нашої теми, то цікаво зніматися з іноземцями. Я не говорю про російських акторів. Бо це гнучка професія, у якої немає догми. Професія це така, коли треба розслабитися і працювати. Займатися творчістю. З іноземними акторами буває дуже цікаво.

– У нас, на жаль, часто перемагають серіали. Російські. Це перегравання якесь. Це гротеск. Коли театр Кабукі разом з пантомімою, і все намішано. І дивишся Голлівуд і віриш. Начебто то не гра, а життя. Чому так відбувається? Чому школа радянська переграє?

– Моя думка така, що рівень підготовки до зйомок на всіх рівнях зовсім різний. Що стосується серіалів, взагалі мені здається, що вони знімаються не для задоволення естетичного, а щоб підтримувати інтерес виборців до перегляду того чи іншого каналу до наступних виборів.

– Тобто це теж політпродукція?

– Мені так здається, що це лише підтримка інтересу до каналів.

– А взагалі, знаю, що у багатьох акторів є амбіції, наприклад, потрапити в Голлівуд. Чи взагалі є перспектива для наших фільмів і для наших акторів? Чи там своїх вистачає?

– У нас не так давно була цікава людина з Нью-Йорка. Він викладач у школі акторській. Вони випускають дуже невелику кількість людей. Це не курс у Карпенка-Карого, де набирають 30 людей і навчають 5 років, а потім скопом випускають, і вони не знають, що з цим робити. Є й такі. І куди їм йти? Проблема в тому, що у них диплом. Так ось цей чоловік сказав, що в них серйозний відбір, а тому невелика кількість людей проходить. Ми запитали, як ставлять вони виставу? Він каже, це щодня робота по вісім годин з одним вихідним на тиждень. І це перебування в цій атмосфері творчій, 20-30 днів репетиційних, а то й більше. А потім вистава, яка, можливо, пройде 1 раз, а, може, 10, залежно від того, як люди будуть реагувати. У нас це відбувається інакше. Репетиції приблизно стільки ж, але немає чіткості у плануванні. Узагалі на Заході в кіно люди приходять підготовлені. Там немає такого поняття, що я не знаю текст. У нас весь час. У текст дивляться перед кадром. Є ще тексти, які неможливо вимовляти – і до тебе біжить редактор і каже, що треба так говорити. Хоча в житті так не розмовляють. Це підготовка. Наприклад, я дивлюся британський серіал. Це як кіно з величезним бюджетом. Це підготовка. Відповідальність.

– Ну так. Іноді жахаєшся, бо герої говорять так, як у житті ніколи не говорять люди. І складається дивне враження. Якщо говорити про театр. У нас він стає популярнішим?

– Глядачу подобається. Багато з’явилося нових цікавих режисерів. Кількість переростає в якість, і театр розвивається. Навіть краще, ніж українське кіно?

– А чи є гастролі на Захід?

– Є. Люди їздять у Європу, Америку.

– Ще момент. У нас сфера журналістики мертва. Тобто ринку реклами немає вже давно, а значить це стає не рентабельно, і тому канали належать багатим людям, що використовують канали у своїх інтересах. Вони ж і диктують музику. Плюс самі громадяни не можуть платити за контент. А тому у нас кажуть: немає журналістики. Так, але в нас немає ринку реклами.  Так умовно є винятки, але небагато. Як у акторів? Це ж не лише театр і кіно. Є ж і реклама, й озвучки якісь. Він може застосувати себе у багатьох сферах. Як зараз?

– От якраз те, що ти перелічив – є. У мене існує крім театру ще й дубляж, реклама. Раніше було більше, зараз в рази менше.

– А коли стало менше?

– Років вісім тому, зменшилось в рази. Що стосується реклами.

– Ну от я чув тебе, Андрію Середу і ще кілька людей.

– У кіно трохи більше, що стосується дубляжу. Там трохи інакше, бо є персонажі і голоси. Там і підготовка серйозна. До речі, шведи чи британці зробили такий ролик, фільм і зафільмували, як працюють. І там та сама історія. На запис приходить купа людей, і всі відпрацьовують свою зарплату. У мене був нервовий зрив. 200 дублів – одна маленька фраза з двох слів. Замовники: А ви можете ще більш душевно? Я тут просто плачу. Це не професіоналізм на належному рівні. І коли стикається профі і не профі, то висікаються іскри. От у нас був такий класний телеканал ТЕТ. Чому класний? Бо, маючи дві камери, ми випускали 42 телевізійних продукти. Потім все зникло. Помінялось керівництво, і вони почали використовувати тип відносин, коли фаховому спеціалісту треба гроші.. А так понабирали різних – і на сьогодні це кнопочний канал. А були часи… Узагалі можна ностальгувати. Я просто згадую момент креативу навіть на ТБ.

– Інтернет? Я запитую, бо він наступає на ТБ. Бо у всіх є смартфони, комп’ютери, і відповідно реклама туди йде і проекти з грошима. Немає сенсу дивитися ТБ, якщо я можу підписатись на цікавий контент. Як з інтеграцією кінематографа й Інтернету?

– Є деякі проекти. Один із них я сьогодні побачив. Людина знімає актора, робить візитівку. Але не просто. Актор розповідає історію з життя, і це не хвилина, а десь 5. А потім ця дівчина монтує і викладає на Фейсбук. Це цікаво. Як окреме кіно. І ти оцінюєш. Він сидить замріяний, а в цей час його голос йде. Це кіно одного актора. Мені подобається. Потім в Ютубі ти можеш зробити власний канал, і мені здається, що в кожного з мого оточення є презентаційні ролики на ютуб-каналі. Я теж собі таке зробив. Усе зараз переміщується в Інтернет. Я, наприклад, ТБ не дивлюся. Я шукаю аналітику в смартфоні, ютуб-канал або тих людей, які мені цікаві. Я дивився Дроздова, дивлюсь канал Є!, наприклад, На філософські теми я підписався. А ТБ втрачає сенс. Мене цікавить Дискавері.

– До речі, якщо повернутися до назви нашого проекту «Громадянин.ua», чи багатьох людей ти можеш назвати повноцінними громадянами своєї країни?

– Ой, біда. Ну знову ж таки. Мені здається, це позиція внутрішня чи пов’язана з генетикою, чи налаштуваннями душі, але величезна кількість колег з тої когорти, якій – «какая разница?». Громадянська позиція для мене – треба бути чесним: якщо втомився, то їдь, відпочивай. Не муч себе. Більшість ниє, але продовжує.. Мене це дивує. Що ж ви ненавидите навколо все, а себе мордуєте?

– Багато хто поїхав у Росію?

– Ні. Там своїх вистачає. Там висока конкуренція.

– Раніше ж всі прагнули в Москву, Пітер. Зараз вже такого нема?

– Ну, немає навіть, щоб хотіли. Раніше – так. Москва збирала з усього Союзу людей і там була «движуха». Тоді це мало сенс. Там збиралися цікаві люди, професіонали. Зараз ні.

– Тут виходимо на портретку. У багатьох акторів слабо з ідентифікацією у сфері, і відразу скажу про журналістів, що їх недарма порівнюють із повіями. Більшість людей заробляють гроші. Якісно, не якісно.. Але при цьому сьогодні працює на проросійському каналі завтра на іншому, хоча погляди в житті можуть бути зовсім інші. Це й інженери, і журналісти, й оператори. Нас таврують, а ми підставляємо плечі, шию. Чому в тебе цього не сталося? Розкажи, чому тебе це не зачепило?

– Я думав про це. Не знаю. Може, совість, що не дозволяє мені це робити. Гроші пахнуть і переважно мають червоний колір. Я не можу переступити через себе. Бо думаю, що казатиму, якщо мене хтось спитає колись, що скажу дітям про свій вибір? І це не пов’язано ані з освітою, ні з чимось іншим. Може, виховання і культура. Був колись у нас на ТЕТі редактор, він помер… Коли почалися події в Україні, ми перетнулися на Русанівці. І він каже мені, що не розуміє, що відбувається. А він сам із Росії був. І розказує про свого однокласника-росіянина, який ходить і носить їжу до українських солдатів, що в оточенні зелених чоловічків, а львів’янин, його друг, що переселився в Крим, каже, що в Києві «майдану ті». От і я не можу це пояснити.

– На твій погляд, найкращий фільм, вистава про війну ще попереду?

– Я думаю, так.

– А взагалі як ти потрапив на акторську стежку?

– Це пов’язано з тим, що мене мама кидала в культуру. Вона працювала на радіо як редактор. Я з журналістської сім’ї частково. На той час вона працювала в музичній редакції. І у 5 років вона мене привела в студію, і я прочитав якісь вірші. Тоді часто брав участь у дитячих програмах. І поступово закінчив студію дикторів юних, а потім мама каже – а давай в естрадно-циркове. І я подумав, ОК. Мене навчили танцювати ще друзі з Махачкали, і я на іспитах врізав лезгинку. Я провчився. Там добре тоді вчили. Так почалась моя кар’єра. Потім армія – театр. Там я познайомився з акторами, і почалась моя серйозна театральна «движуха». Тоді інформації було мало, не так, як зараз. І крім того, я не припиняв вчитися у колег. Ще була історія, коли я навчався кінорежисурі заочно. Це було на фоні активної діяльності.

– Ти не шкодував ніколи? Не було моментів криз?

– Я завжди думав: от якби я послухався батька і не пішов в актори, а що було б? Він казав, що я не зроблю кар’єри. Пропонував військове училище. Але я не хотів. Тоді б могло життя скластися інакше. Але ось я до цієї теми повернувся. Ми з тобою познайомилися в лісі на вишколі.

– Твоє бачення – куди рухається наше суспільство зараз?

– Я не втрачаю надію, що все ж у правильному напрямку. Бо є невелика частка людей, які цей корабель, на якому більшість пасажири, як лоцмани, підправляють курс. Усе ж таки суспільство українське розвивається у правильному напрямку. Я кажу не про більшість, а про тенденції.