ГромадянинUA. Андрій Пастушенко

34

ГРОМАДЯНИН.UA
АНДРІЙ ПАСТУШЕНКО
ГЛУХЕНЬКИЙ: Доброго дня, з вами Громадянин юей. У студії Андрій Глухенький. І
сьогодні ми говоримо про громадянську позицію, про громадянське суспільство з точки
зору людини, що давно займається побудовою громадянського суспільства в Україні. У
мене в гостях Андрій Пастушенко, відомий як Андрій Сивий. Вітаю вас. Ви людина, яка
давно займається боротьбою за громадянські права, за ту Україну, якою вона мала б
бути з 90-х років, але не так сталося, як гадалося. І тому я хотів вас запитати, що вас
взагалі спонукало долучитись до цієї боротьби.
ПАСТУШЕНКО: Український народ прийняв своє рішення на референдумі у грудні 91-го
року – висловився за незалежність. А я той, хто прислухається до свого народу і живе
його потребами. Не буває так, щоб краплина не йшла окремо від струмка. У кожної
людини є незборима сила. Поклик крові, поклик племені – це сила духу. У кожного
українця живе сила українського духу. У когось він раніше просинається, в когось
пізніше, але той є у кожного. Так от я собі бачу своє завдання – зробити все, щоб у
кожного українця цей дух проснувся як можна скоріше. Я буджу цей дух.
ГЛУХЕНЬКИЙ: Розуміння громадянина. Хто такий громадянин для вас?
ПАСТУШЕНКО: Це дуже широке поняття.
ГЛУХЕНЬКИЙ: Але для вас персонально?
ПАСТУШЕНКО: Бути відповідальним за свій народ і країну. Бути відповідальним перед
світом за своє плем’я і бути відповідальним перед племенем за свої власні дії. Це
відповідальність.
ГЛУХЕНЬКИЙ: Ви з тих часів боролись і плюс останні події. Ви воювали також. 93-тя
бригада, аеропорт. Наскільки ваш світогляд змінювався за ці роки?
ПАСТУШЕНКО: Світогляд не змінюється. Людина тільки народжується і дивиться на світ
і пізнає його. Радикальні зміни рідко приходять. У правильних людей світогляд не
змінюється, а укріплюється за фактом подій, під час досвіду. Так, можуть мінятись
тактичні погляди, але та зірочка, до якої ти йдеш, не змінюється
ГЛУХЕНЬКИЙ: Я часто згадую дисидентів, яких не зламали ні табори, ні те що
відбувалося в СРСР. Вони були послідовні, як ви кажете, вони йшли до кінця. Як ви
оцінюєте минуле? Наскільки ми послідовні лишились?
ПАСТУШЕНКО: Величезну помилку зробили ці люди. Вони практично не залишили собі
учнів. Кожен вчитель якби собі залишав послідовників. Ці люди залишили багато праць
написаних. Це зберігається в архівах під шаром пилюки. Але дивіться: помер Левко
Григорович, але немає людини, яка б продовжила його справу. Помер Лупиніс – і в
нього немає такої людини. Дуже багато їхнього надбання відходить в нікуди, в історію,
бо конкретних продовжувачів дороги немає. Мати учнів – то прогрес. Чому не сталась
Україна, якою мріялась в Миколи Руденка, Левка Лук’яненка? Бо за великим рахунком,
коли Україна стала незалежною, люди прекрасно розуміли свою місію і важливість для
суспільства і сиділи, чекали, поки їх запросять: давайте, розкажіть нам, як ви бачили,
яку Україну будувати? Їх ніхто не запросив. Ви розумієте, до влади завжди біжать ті, хто
хоче там щось взяти. А тих людей, які могли щось дати, ніхто не кликав. А вони, може,
були надто скромні або гідні.
ГЛУХЕНЬКИЙ: Тобто негативна селекція відбулась.
ПАСТУШЕНКО: Так. Навіть є такий термін. Бо кожен наближає до себе слабших людей.
Чи вони бояться, що їх посунуть, чи на фоні розумніших, талановитіших будуть
виглядати нікчемнішими. Не знаю. Але до влади прийшли такі.
ГЛУХЕНЬКИЙ: На вашу думку, хто стоїть на заваді повноцінного громадянського
суспільства? Якщо вважати, що відповідальність це основна ознака громадянина
України.

ПАСТУШЕНКО: Та ніхто не заважає. Кожен має стати відповідальним членом
суспільства. І розуміти, що він у передусім має щось робити для сім’ї, села, міста,
країни, нації, світу.
ГЛУХЕНЬКИЙ: Про ідентифікацію людини як українця. Внутрішньо. Але те, що ви
сказали – логічно і правильно. Але от у нас для своєї сім’ї багато хто готовий робити,
але коли мова йде про суспільне і щось інше – пробуксовує. Хуторська психологія.
ПАСТУШЕНКО: Наша людина в силу свого виховання каже: звідси це моє, а далі не… У
квартиру зайдеш – все гарне, а двері відчинив на сходову клітину, а там пилюка,
недопалки валяються. Це ми. Це тому що людина не те що не розуміє, а не хоче
бачити, що не можна жити у вакуумі. Треба все берегти. Бо в тій самій квартирі нема
нічого такого, наприклад, кисню, щоб дихати. На вулиці є дерево, і про нього також
треба думати, берегти його, бо воно кисень дає.
ГЛУХЕНЬКИЙ: Для нас дім це щось уособлене щось. Тут немає місця суспільству і
планеті. Але якщо говорити про українця, що є визначальним того, що це українець.
Світоглядно – я маю на увазі.
ПАСТУШЕНКО: Колись написав поет «Чуття єдиної родини». Ми маємо чітко розуміти,
що от воно – це рідне. Ми маємо знати, що українці – люди які живуть на території
країни – то єдина родина. Прямо чи опосередковано вони залежать один від одного. Це
треба відчувати і підтримувати один іншого. Наставляти іншого, або сприймати пораду.
ГЛУХЕНЬКИЙ: Якщо говорити про війну, я так розумію, для вас вона не стала
сюрпризом. Які були передумови, і наскільки органічна для українця війна проти
Московської імперії?
ПАСТУШЕНКО: Тут я бачу кілька факторів. Україна розташована на перетині двох світів.
Один світ – Європа, там де люди спокон віків осілий спосіб життя вели, займалися
аграрними справами, а другий світ, східніше, – це жили племена, які кочували в
основному, не мали землі своєї. Вони думали, що вся земля їхня. Випасали там свої
стада. І коли люди живуть осіло, то вони розуміють, що, якщо вони знаходять якусь річ,
то її хтось загубив або поклав, і брати її не можна. Це чиєсь. А от філософія кочівника –
він іде, щось знаходить і забирає. Ми якраз на світорозділі цих філософій. У Росію
поїхало багато українців, вони там освоювали землі, вони вже відчувають себе
росіянами. І наші, які поїхали туди, теж набралися цієї філософії. І ці люди вже
дивляться світоглядно на Україну як на щось таке, куди можна поїхати і щось взяти. І
вони хочуть взяти землю нашу, але не щоб оберігати, а щоб було. Це світогляд такий.
ГЛУХЕНЬКИЙ: Ми між Європою і Азією. У нас біда, на мій погляд, що ми досі
вихаркуємо постколоніальну свідомість, те, що ми були колись великою частиною
Радянського Союзу, ресурсним придатком, який постачав у центр до Москви
інтелектуальну еліту, військовий, паливний, економічний ресурс, літературу. Це і до
радянських часів відбувалось, і в нас формувалось поняття меншовартості. Зараз ми
незалежна держава, але багато в чому спостерігається ця меншовартість. І не лише
стосовно Росії, а всього світу загалом. Ми думаємо, що всі старші і розумніші.
ПАСТУШЕНКО: Мене завжди дратувало, коли особливо під час служби в армії питали:
«Ти що, не руський». Так, я не руський, я українець. Тобто, якщо ти не руський, то ти
обов’язково кривий, косий чи ще щось таке. От сьогодні удмурт каже, я руський. Тобто
нормальний.
ГЛУХЕНЬКИЙ: Як цього позбутись, на ваш погляд? Бо на відміну від удмуртів маємо
незалежність.
ПАСТУШЕНКО: Ми за неї воюємо понад 300 років. Але як ми її здобуваємо, ми хочемо
нею поділитися з усіма. Ми готові зняти останню сорочку, коли в нас є склянка води, ми
готові всіх напоїти, але до нашої рідної мами черга не дійде. Треба зупинитися і згадати,
що в нас є свої діти, діти країни, згадати, що в нас є батьки, їхні могили, треба просто
усвідомити що господарі ми тут. Так, ми маємо проявляти гостинність, але коли гість

починає казати, де поставити холодильник, то це вже неправильно, і відправити кудись
гостя.
ГЛУХЕНЬКИЙ: Має бути політично усвідомлений націоналізм.
ПАСТУШЕНКО: Егоїзм негарне слово в загальному розумінні, але так ми маємо себе
цінувати. Має бути особиста зона комфорту, як у людини, так і у держави.
ГЛУХЕНЬКИЙ: За що покоління взагалі клали життя? У нас зараз є шанс, один з
найкращих шансів. За що ми боремось? Яка для вас Україна майбутнього?
ПАСТУШЕНКО: Ми вже так звикли боротися, що для нас сам процес боротьби стає
важливішим, ніж мета, те, за що ми боремось. Коли стає питання на силу, міць, дух, хто
кого переборе, ми завжди перемагаємо. Це й навіть Революція гідності. Але потім
починається мирне життя, то громадянин, який брав цеглину, перестає бути
відповідальним громадянином. Він йде додому. А потім дивимося, що влада щось не те
робить, а нам відповідають: а хто ви такі? Сидите, то сидіть. І все. Народ не встає.
Громадянське суспільство тоді громадянське, коли громада постійно тримає на повідку
свою владу. І та розуміє, що крок вліво чи вправо – отримає на горіхи. У нас такого
немає. Коли стає на силу, ми перемагаємо, а коли мирне життя, то в нас забирають
громадянські свободи.
ГЛУХЕНЬКИЙ: Ми колективний Ганнібал. Уміємо перемагати, але не вміємо
користатися свободами. Але для вас Україна майбутнього – це все ж таки держава, що
повністю контролює всі процеси всередині?
ПАСТУШЕНКО: Однозначно. Контроль влади це не право, а обов’язок. Тільки тоді ми
будемо громадою. Кожного чиновника, починаючи від ЖЕКу, голови села треба йти і
питати – чому? Там погано, а там ні? Вони мають працювати для людей.
ГЛУХЕНЬКИЙ: Це розуміння невідворотності відповідальності. У нас такого немає. У нас
розуміння: якщо є статок фінансовий, то ти вже недоторканний.
ПАСТУШЕНКО: От у нас показово. Якщо ти завжди будеш їздити за правилами, і до
останнього їх виконувати, то ти ніколи вчасно не приїдеш – запізнишся. Хто порушує,
той на коні. Тому що у нас є правила, як повсюди, але в нас ніхто не організовує цей
рух. Виграють хитрі. Чесні ні. І так у житті. Усе село знає, що голова краде, наприклад,
але ніхто не приходить і не бере його за руку і не пише заяву прокурору.
ГЛУХЕНЬКИЙ: Як це змінити?
ПАСТУШЕНКО: Тут треба систему плоскогубців, щоб народ був нижньою губкою
інструменту, а влада верхньою. Народ готов, а влада ні, щоб оте все стиснути, щоб
чиновники розуміли, що і знизу тиск, і зверху. От коли народ обере правильних людей у
ту верхню губку влади, які прийдуть не красти, а туди дати – своє здоров’я знання силу
– то щось зміниться. У нас люди продаються. Їх п’ять років обкрадають, а за п’ять років
їм приносять пляшку олії, і вона кидає той бюлетень знову за цю владу.
ГЛУХЕНЬКИЙ: Роль людей, особистостей в історії, конкретних людей наскільки
важлива? Бо ми говоримо про суспільство як про щось абстрактне.
ПАСТУШЕНКО: Лідерами не народжуються. Але проявляється характер на тому, як він
вчиняє. Уже зі школи. Хтось підкорюється, інший хоче управляти. Є визначальні лідери?
Хмельницький Богдан. У світі багато правильних людей, що стають лідерами. Але вони
не з’являються нізвідки. Лідери за собою мають історію. Ми часто вибираємо людей, які
звідкись вискочили, і ми чекаємо від них якихось лідерських вчинків. Та не буде цього.
Лідер виростає разом з оточенням. А воно знає про нього. Він потихеньку стає лідером.
Лінкольн, Пилип Орлик – це лідери, які виходили із середовища, вони росли.
ГЛУХЕНЬКИЙ: У нас є школа лідерів?
ПАСТУШЕНКО: Це школа життя. В екстремальному середовищі ясніше проявляються ці
риси. Господь нам дає такі ситуації, де ми маємо визначити лідерів і йти за ними.
ГЛУХЕНЬКИЙ: Чи є в нас ресурси, перспективи, щоб Україна стала регіональним
лідером?

ПАСТУШЕНКО: Ресурси величезні. Маємо прекрасну землю. Немає двох елементів
тільки. Уся таблиця Менделєєва у нас. На сьогодні в нас є все. Ми одна з п’яти країн,
що можемо робити атомну батарею для Тесли. У нас все є. Але Ілон Маск сказав: «Ви
168-му місце по корупції займаєте, тому ні». Сьогодні міжнародна спільнота нас боїться.
Нас не розуміють і бояться. Ми не маємо нормальних козаків в індустрії мас-медіа, що
працюють назовні і не переконують світ, що тут живуть нормальні люди, і ми можемо
бути нормальною країною. Світ плюнув вже на нас, готовий віддати Росії, аби порядок
тут був. Ми повинні стати господарями країни. Скажімо, от коли зліва живуть якісь
соціально неправильні люди – крадуть, п’ють – а з іншого боку міцний господар живе, в
нього порядок, город, тварини, все добре, то з якої сторони ти будеш робити барикаду?
ГЛУХЕНЬКИЙ: Часто говорять про втому від боротьби, війни. І чомусь втомлюються ті,
хто мало що робить, як не дивно. Але це ж інстинкт самозбереження. От люди, яких ви
називали радикалами, це як лейкоцити нашого суспільства. Вони перші реагують на
небезпеку і вв’язуються у боротьбу. Декілька років підряд всі орієнтувались на таких
людей, а зараз знову ж таки кажуть, ні, давайте мирно і – до спокійного життя. Ці
розмови стають трендом. Ця тенденція загроза для держави?
ПАСТУШЕНКО: Це тонка така робота наших ворогів, тих людей для яких мета Україна
без українців. Коли в 14-15 роках я виривався в Київ з передка, я опускався в метро, і я
не міг на це дивитися спокійно. Якась жінка мені квіти подарувала, якісь гроші старались
дати. Воїна сприймали як щось величне. Сьогодні воїн, їдучи в метро, наприклад,
ловить на собі насмішкуваті погляди. Це недоробка ЗМІ. У нас наголошують на тому, що
на фронті є аватари і п’ють. Так у нас повсюди таке. Але щось негарне роздувають,
розказують. А про такі речі, як подвиги людей, не розказують. Про подвиги наших людей
треба легенди розказувати, у школах їх вчинки вивчати, а про таких людей ніхто не
знає. І це такі гальма нашого життя, які нам прикрутили наші вороги.
ГЛУХЕНЬКИЙ: Тобто не пишатися а ганьбитися постійно. Під кінець розмови – ваше
бачення сценаріїв того, що відбувається у нас в країні.
ПАСТУШЕНКО: Це таке ворожіння. Я думаю, все-таки, про що ми говорили, як тільки
зустрілись, нарешті суспільство, громада, люди, українці зрозуміють, що ці політичні
проекти, бізнес-проекти, ці голограми різні непродуктивні і направлені тільки на те, щоб
у нас щось забрати: волю, матеріальне. Суспільство має привести до влади людей, які
можуть реально дати Україні.
ГЛУХЕНЬКИЙ: Тобто передусім компетентність і принциповість?
ПАСТУШЕНКО: Людина має просто хотіти зробити щось хороше, слід в історії
залишити.
ГЛУХЕНЬКИЙ: На цій оптимістичній ноті закінчимо наш ефір. Ми говорили про речі, над
якими має задуматись кожен громадянин. Лишайтесь громадянами, будьте українцями.