ГромадянинUA. Ірина Горбань

16

ІРИНА ГОРБАНЬ, арт-менеджер гурту «ДахаБраха»
А. ГЛУХЕНЬКИЙ: Вітаю вас. І сьогодні ми будемо говорити про наше суспільство в
розрізі мистецтва і в розрізі порівняння з іншими народами, націями. У мене в гостях, я
радий тебе представити, Ірина Горбань, арт-менеджер гурту «ДахаБраха» і
«ДахДотерс». Я відкрию таємницю, що знаю тебе ще у добрахівський період років 19. Я
пам’ятаю, як ти прийшла до театру Троїцького, а потім ці музичні проекти з’явились. І
відразу вітаю з ювілеєм. Театру 20 років, ДахаБраха – 15 років. І це великий час. Як
відбувся останній концерт?
І. ГОРБАНЬ: Ну, я взагалі тішусь, що він відбувся. Для мене головне було, щоб це
сталося, і за відгуками начебто все непогано. Мені приємно, що прийшли люди. Ми
група нішева, і, як нам колись казали, ми займаємо вузький сегмент ринку. Ми зуміли
зібрати Палац спорту. 6 тисяч людей прийшли на концерт, і для нас це така відзнака і
честь. Нас не показують на ТБ і не крутять на радіо. Про нас кажуть, що ми відомі за
кордоном, а не в Україні. І мені хотілось, щоб ми в цей ювілейний рік довели собі і
показали, що в Україні нас теж знають і визнають.
А. ГЛУХЕНЬКИЙ: Для багатьох гуртів, що популярні в Україні, є бар’єр, який вони не
можуть перетнути – це виїхати за кордон. Багато хто популярний в Україні не дуже
популярний у світі, а у вас навпаки все відбулось. Ви спочатку стали відомі у світі, а
потім в Україні. Чому так сталось, на твій погляд?
І. ГОРБАНЬ: Тут багато факторів збіглися. Ми не ставили таких завдань. Спочатку був
театр, і «ДахаБраха» була створена для вистав. А в той час визнання у нас приходило
через визнання в Росії, а ми вирішили зробити це трохи ширше і отримати визнання
дома через визнання у світі десь.
А. ГЛУХЕНЬКИЙ: Скільки ваш гурт перебуває за кордоном, якщо по днях в рік
порахувати?
І. ГОРБАНЬ: Могли б і набагато більше, але у нас усіх є родини, діти, життя поза
музикою. Думаю, це половина на половину. Великі тури в нас 4 місяці на рік, і ще окремі
виїзди тиждень-два бувають. Але ми намагаємося балансувати.
А. ГЛУХЕНЬКИЙ: А як ви надихаєтесь? Я говорю про колектив як про одне ціле.
І. ГОРБАНЬ: І від мандрів, і від землі своєї, і від родичів, і від дітей, і від концертів, коли
ми отримуємо енергію. «ДахаБраха» – це ж ми придумали, як давати-брати. Циркуляція
цих енергій підживлює і дає можливість працювати далі, бо ми себе не змушуємо ні до
чого, ми робимо те що нам подобається, ми ні від чого не залежимо. Тобто нам класно і
вдома бути, і мандрувати, і грати концерти.
А. ГЛУХЕНЬКИЙ: Якщо порівнювати аудиторії, чи можна сказати, що у вас є там більш
улюблені країни, сцени, майданчики, де ви виступаєте, і такі, що ви ще плануєте
розкривати?
І. ГОРБАНЬ: Найчастіше ми граємо в Америці Північній, Канаді. Там ми буваємо кілька
разів на рік. Тому виходить, що це наш улюбленіший регіон. США – величезна країна, і
там є, де грати. І там публіка дуже відкрита. Вони готові отримувати задоволення, якщо
вони вже прийшли. Їх не треба завойовувати. Вони з першої пісні всі твої, і ти, звісно,
дуже розбещений таким прийомом, і коли затягується цей процес, ти думаєш відразу, та
що ж таке?
А. ГЛУХЕНЬКИЙ: А українці які?
І. ГОРБАНЬ: Теж від регіону залежить. У Львові вони завжди стримано сприймають, а
потім наприкінці якийсь вибух. Тобто після концерту ти розумієш, що для них це було
одкровення, але під час концерту нічого такого не відчутно. Я люблю концерти у
Британії. Вони там, як футбольні фанати. На концертах те саме. Неважливий вік людей
чи велике місто. Вони реально скажені. Улітку ми виступали в Лондоні. Вони кричали так

що я не чула музикантів. Важко сказати, що приємніше – бурхлива реакція чи тиша?
Буває, що взагалі немає жодної реакції. Але ми щасливі музиканти. Нас скрізь тепло
сприймають – будь-яка країна чи фестиваль.
А. ГЛУХЕНЬКИЙ: Ти багато подорожуєш. Наскільки взагалі українці відрізняються
ментально від інших. Ось ви були у Південній Америці. Крайній альбом ви писали у
Бразилії. Ви їздите по Європі. Наскільки українці відрізняються від інших? Наші сильні і
слабкі сторони?
І. ГОРБАНЬ: Українці не дуже пунктуальні, а з нашого досвіду ми зрозуміли, що там
дуже цінують час. І ми вже себе так виховали і звикли до цього. І тепер, якщо якась
затримка 5-10 хвилин, то ми вже обурюємось. Але в нас вже також люди починають
цінувати чужий час. Там із цим суворо. У нас був один момент виховання. «ДахаБраха»
взагалі дуже пунктуальна, але це був Монреаль, ми не могли запаркуватись, а в нас
купа барабанів, і поки ми все дотаскали і прийшли то техніки, з нами не розмовляли.
При тому, що ми все встигли не затримали нікого. Ми перепросили. Але ж ми заплатили
штраф. А це дуже стимулює. Люди були обурені, і ми заплатили штраф. Ми були не
праві, і нас покарали. А ще такий був момент. У французів у нас була вистава «Собача
будка». І наприкінці вистави люди опинялись у такій залізній клітці, їх закладали
дошками і пропонували заспівати гімн своєї країни. Ми в різних це країнах показували. А
у Франції вони не дали закидати себе тими дошками. Мене це вразило. Вони встали і
почали відкидати. У них таке відчуття свободи і гідності, що вони просто не дозволили
цього зробити. Така особливість французів.
А. ГЛУХЕНЬКИЙ: Ми не дуже пунктуальні. А плюси?
І. ГОРБАНЬ: Ми людяні і душевні. І певний комплекс меншовартості є. Навіть зараз,
коли нам дають те, з чого можна порадіти, але ми вже звикли зраду помічати. Але 15
років була велика різниця в організації івентів і фестивалів, але зараз немає великої
різниці. Є людський фактор. Є різні люди.
А. ГЛУХЕНЬКИЙ: Ми змінюємся, значить.
І. ГОРБАНЬ: Так, країна змінюється. Колись давно ми були в Грузії і питали в них: як? А
вони відповідали, що буде все класно. І ми зрозуміли, що головна історія не
розчаруватись. Що б не відбувалось навколо, помічати хороше, починати із себе,
робити те, що від тебе залежить. Наприклад, не кинути папірчик, не дати хабара. І ми
оцей позитив і намагання не шукати зраду в собі виховуємо. Це складно, але ми це
робимо.
А. ГЛУХЕНЬКИЙ: Мене вражає: ось приїжджає людина з Австрії, для неї Україна терра
інкогніта, і він думає, що тут ведмеді в ушанках. А тут він приїздить і бачить велику
країну з історією, гарну, славну, і він відкриває її. А з іншого боку ці події, війна змінюють
світогляд також. І нам кажуть, що треба позбуватися ниття, ми переможці. Ми подолали
і продовжуємо долати етапи, які б інші не витримали. І ми далі живемо і сподіваємося
також. Про складову політично-соціальну вашої діяльності. Бо на ваших концертах ви
піднімаєте прапор, люди бачать, що це Україна. Наскільки часто запитують, що тут
відбувається?
І. ГОРБАНЬ: Часто. Ми українці, і для нас важливо реагувати на події в країні. Але ми,
музиканти, не хочемо перетворювати концерти на політичні акції. Але, маючи
можливість, ми так чи інакше звертаємо увагу на якісь моменти. У більшості країн люди
не розуміють українську, і їм важко зрозуміти, про що пісні. Люди собі щось там
придумують і відчувають, про що пісні. І ми вирішили: наприкінці важливо піднімати
прапор. І люди вітають це. Нас буквально декілька разів просили не піднімати прапор.
Це був фестиваль у Франції анархістський якийсь, і вони будь-який прапор сприймають
як заклик до чогось. Але зараз ми завжди піднімаємо і кажемо: НІ ВІЙНІ І СТОП ПУТІН.
Ми даємо їм ґрунт для запитань, пишемо інтерв’ю, зустрічаємося з людьми, і їм цікаво
дізнатися, що ж у нас відбувається. Ми розказуємо, що в нас анексована територія, що є

агресор, і йде війна. І вони бачать нормальних людей, не фашистів. Я людина з Криму, і
ми розказуємо нормальні життєві речі – то для них це інше сприйняття. Часто нам
пишуть, що завдяки нам почали стежити за новинами, більше цікавитись Україною. І ми
відчуваємо свою просвітницьку місію.
А. ГЛУХЕНЬКИЙ: Це якраз дуже важливо: якщо ми не можемо подолати цю російську
пропаганду, яка вливає мільярди доларів в західний світ, щоб створити картину,
потрібну їм, а тут невеличкі пагінці правди доносяться до світу. Якщо раніше Україна
–це Чорнобиль, Шевченко, то зараз промінці пробиваються крізь темряву. По Росії чи
запрошують вас?
І. ГОРБАНЬ По Росії нас запрошують постійно і досі. Хочуть або музику використати,
або щоб ми заспівали. І ніколи не відписую в грубій формі, бо ці люди реально з космосу
і не розуміють, що відбувається, але я пишу що ми принципового не граємо, поки йде
війна. Більша частина погоджується, а деякі так і не розуміють, у чому проблема. А
війна торкнулась практично кожної нашої родини в Україні. У всіх є знайомі родичі, що
якось дотичні до війни, хоча б до волонтерства. Воно скрізь.
А. ГЛУХЕНЬКИЙ: До війни ви часто були в Росії. Наскільки це для вас був великий
ринок?
І. ГОРБАНЬ: Не дуже. Це просто одна з країн.
А. ГЛУХЕНЬКИЙ: Деякі люди з шоу бізнесу кажуть, що без Росії важко просунутись. Але
я думаю, що вони просто не можуть зробити щось цікаве для світу.
І. ГОРБАНЬ: Але не варто бути такими категоричними. Багато гуртів, відмовившись від
концертів там, втратили дуже велику частину своїх прибутків. Це реально вчинок. Для
нас не був вчинок бо це не визначальна історія для нас.
А. ГЛУХЕНЬКИЙ: Ти з Криму, Євпаторії?
І. ГОРБАНЬ: Так, до 98 року я жила в Криму. І після цього я кожне літо там бувала.
Зараз не контактую навіть. Вотаннє я була там у 17-му році і мала необхідність вирішити
питання з документами на квартиру – нам вдалося її позбутись. Бо коли почалася вся
історія… почнемо з того, що моя мама етнічна росіянка, і всі родичі з Росії там, і кожне
літо в нас було розписане на квартиру, всі приїздили. Але коли почалась революція,
мама сказала, що ніхто нікуди не їде, а вони звикли, дзвонять. Мама каже, до нас ніхто
не їде. Це була принципова позиція. І от у 17-му році ми приїхали позбутись квартири. Я
думала, це буде важко, ностальгія. Але я приїхала в чуже середовище. Там не було
нікого близького, і я пройшлась місцями знайомими, і я навіть не купалась, мені не
хотілось. Там якась царська тема повсюди, якийсь осередок імперії. Я подивилась,
походила. Сусіди заходили. Вони не здавали паспорти, їздять в Україну на закупи. Але в
них є й російські паспорти. Їм нормально. Люди звикають і пристосовуються. У мене до
цього немає ненависті, але це закрита історія для мене. У мене більше немає
необхідності туди їздити.
А. ГЛУХЕНЬКИЙ: Ти ніколи не думала кудись емігрувати?
І. ГОРБАНЬ: Не було такої думки. Ти там все одно чужий. Я інтроверт, і мені важко
заводити нові кола знайомств, друзів, і треба тут щось робити. Мені класно тут: я
насолоджуюсь, мені хочеться бути частиною цього руху. Я люблю Київ. А про Крим ми з
батьками часто говоримо: якщо так станеться, і він до нас повернеться, то я й не хочу
туди їхати. Я взагалі ще зі школи була націоналісткою, чому не знаю. Мене ніхто не
примушував до цього, але я завжди захоплювалась історією України і захищала її.
А. ГЛУХЕНЬКИЙ: Власне, чому для француза любити Францію – то нормально, а для
нас якщо українець любить, то кажуть, що ти фашист?
І. ГОРБАНЬ: Ми вже давно ідентифікувались. У нас в Криму три мови. Російська була
основна, а українська факультативна. І багато однокласників обрали татарську, аби не
українську. І я якось прийшла додому і щось сказала… ну, там… українська якась фігня.
І я пам’ятаю батька, його обурення. Він тоді єдиний раз так зреагував. А потім якось

воно саме пішло. Я, наприклад, дуже пишаюсь своєю мамою, яка ніколи не говорила
українською, вона читає, розуміє, але говорити їй важко. Зараз вона в свої роки вивчає
українську для себе. Теж така історія: ми в родині спілкуємось російською, а вона
просить українською. Але є певна проблема, бо ти більшість книжок читав російською. І
коли дискусія глибока, то ступор буває.
А. ГЛУХЕНЬКИЙ: Дивись, телешоу британське, світового масштабу, серіали, Бекхем з
його рекламою. Чи відчуваєте ви себе вже частиною західного мистецтва? Світового?
І. ГОРБАНЬ: Ці певні історії – це допомагає позбутися комплексу меншовартості. Бекхем
же міг обрати будь-що і будь-якого виконавця. Але обрали нас. І це дає розуміння
передусім українцям, що українське може бути на рівні і конкурентоспроможна, вона є
частиною світової культури. І не вузька наша дорога. І показово: товариш моєї дочки,
якій 16, каже, що слухає «ДахаБраха», і це велике досягнення, бо це підлітки, до яких
достукатись важко. А тут людина через кіно, серіал знайшла для себе щось українське.
А. ГЛУХЕНЬКИЙ: Власне, українське – це нормально. Тобто українець нічим не гірше.
Ми маємо право робити те, що нам подобається. Вдячний тобі за візит. На жаль, наш
ефірний час закінчено. Ми будемо ще зустрічатись. Розвивайтесь, пишайтеся своїм і
залишайтесь нормальними громадянами.