ГромадянинUA. Іван Семесюк

11

Художник, письменник і музикант Іван Семесюк
АНДРІЙ ГЛУХЕНЬКИЙ
Громадянин UA
ГЛУХЕНЬКИЙ: Доброго дня, з вами у студії я, Андрій Глухенький. Ми говоримо про
суспільство, про різні сфери нашого життя, з людьми, що мають активну життєву
позицію, мають уявлення що вони роблять і роблять це осмисллено. Що на жаль, не
властиво всім громадянам України. У мене в гостях Іван СЕМЕСЮК – художник, митець,
музикант, філософ.
СЕМЕСЮК: З філософом перебір, звичайно.
ГЛУХЕНЬКИЙ: Я кажу філософ через ваш Фейсбук. Нові технології вносять
переосмислення людини. Я навіть дивлюсь твої пости про кота. І після їхньої певної
кількості – постів про кота, що мав певні складності – йде не завжди аналіз, але
закидання певних думок. Мені здається, цього нам в Україні зараз дуже не вистачає.
СЕМЕСЮК: Не вистачає чого? Рефлексій якісних?
ГЛУХЕНЬКИЙ: У нас завжди якість події в Україні. Причому ми люди якоїсь
концентрованої дії, а рефлексії у нас виключно емоційні відбуваються. Ось ми щойно
перед ефіром говорили, що навіть апологети філософії світової, на думках яких потім
формувались політологія, філософія життя, виявляється, лишаються без українських
перекладів. Чому так відбувається на твій погляд?
СЕМЕСЮК: Це дуже просто. Це такий український феномен. З одного боку в нас є
конкретна історична тяглість – ми старий народ, а з іншого боку ми якісь постійно
новонароджені. Відповідно, думаю, українець зараз – це швидше підліток, ніж доросла
людина. І український контекст… вони формуються на очах. І, звичайно, це тупо, що
досі нема в українському перекладі Аристотеля. Але думаю, ще з’явиться. Це навпаки
цікаво опинитися на старті, а не біля фіналу.
ГЛУХЕНЬКИЙ: Велика частка твого життя – осмислення через естетику того, що
відбувається навколо. Наскільки естетика впливає на побут, і наскільки вона може його
змінити: спосіб мислення, сприйняття реальності? От 90-ті – це одна естетика.
Наскільки це важливо? Чи можна через естетику змінити щось?
СЕМЕСЮК: Складне питання: що тут первинне – естетика чи ситуація, чи люди. Не
знаю. У мене є враження, що коли врешті-решт українець потрапляє в контекст
європейський, то він вирівнюється. Все ж простір європейський структурований, і там
красиве робиться не для галочки, як у нас часто це відбувається. Люди там дійсно
мислять категоріями краси. Особливо, це відчувається в романських країнах. І вже є
зворотний рух. Українці вертаються і приносять собою культуру й естетичний досвід,
який впливає навіть на те, як вони роблять ремонт. Усе частіше люди будуть по-
європейськи з меншими парканчиками, і більше квіточок.
ГЛУХЕНЬКИЙ: Українці, тривалий час не маючи суспільної великої домівки, втратили
відчуття суспільства. У нас за поріг виходиш – і з’являється таке відчуття, таке враження
що навколо чужий дім. Тобто можна папірець кинути, недопалок. Дома при цьому все як
слід, а далі ти поводишся, як тимчасовий гість. У результаті чого таке?
СЕМЕСЮК: Я думаю, що не так все погано. Якщо згадувати Київ 90-х років, то була
клоака. Зараз народ більше до естетики. Заходиш в якийсь парадняк, а там все
пофарбовано, квіти біля ліфтів стоять. Причини – Совітський Союз, де все нічиє було.
Сформувався тому такий менталітет. Але цього менше і менше.
ГЛУХЕНЬКИЙ: Ми формуємо щось своє чи приносимо те, що є зовні?
СЕМЕСЮК: Зовні в нас є європейський контекст. Українці, які б не були периферійні чи
провінційні, але європейський народ з відповідним європейським досвідом. Ми просто
вертаємося на той маршрут, з якого зіскочили колись.
ГЛУХЕНЬКИЙ: Дивись, у 13-му році в тебе було інтерв’ю, і ти казав, що, якщо уявити
Європу багатоповерхівкою, то українці живуть на балконі, з якого не має входу до

багатоповерхівки, і вони бачать, що відбувається у багатоповерхівці, а що у них – не
видно. До війни ти ще це казав. Зараз як? Ми пробили те вікно?
СЕМЕСЮК: Усе змінилось. Ми опинились в іншій історичній ситуації. Вона нова, і дає
нам шанс на успіх. І війна. Було б набагато гірше. Таку муляку підняли, а її треба було
підняти. Тепер про нас знають. Раніше знали лише про Чорнобиль, футболіста
Шевченка, Кличка. Спорт і радіація. Зараз – війна. Вона має глибший контекст. Це те,
що викликає повагу. У мене зараз взагалі виходить сповідь оптиміста. Тому що я
оптимістично дивлюсь на все, що відбувається.
ГЛУХЕНЬКИЙ: Це прекрасно. Це відтіняє розмови, які за цим столом часто відбувались.
СЕМЕСЮК: Це практика стоїків. Якщо в тебе змокли ноги, то прекрасно, що в тебе є
ноги, і ти можеш це відчувати. Тому все прекрасно, хоча шлях буремний.
ГЛУХЕНЬКИЙ: Дивись, раніше, якщо говорив, що з України, то думали, що з Росії. Зараз
війна України з Росією не дає змоги зовсім це говорити.
СЕМЕСЮК: Коли приїздиш у Вроцлав – і «здрастє, пожалуста» з уст киян. Я мав з
такими бесіду антропологічну. Це досить дивно. Бо поляки не можуть зрозуміти, з ким
мають справу. Вони кажуть, ой, українці, вас так тут багато – об’єднайтеся, і ми вам
дамо гроші на ваші емігрантські потреби, бо в них там таке практикується. Але українці
не об’єднуються, бо це по суті два різних етноси, хоча вони паспортизовані українці. Тут
Московщина була 300 років. Це постколоніальний синдром. А є ті, що не мають жодної
ідентичності. Їм по барабану все.
ГЛУХЕНЬКИЙ: Але я знаю, що рівень свідомості за кордоном зріс останнім часом серед
емігрантів. Чи йде затухання цієї хвилі?
СЕМЕСЮК: Життя це хвилі, і вони ще будуть. Напевно, в тому середовищі там акценти
розставлені, і нема сенсу між собою скандалити. Вони конфліктували, бо все було
переплутано, перемішано, і вони перетинались. І це був момент світоглядного розриву.
Він відбувся, і люди розійшлися.
ГЛУХЕНЬКИЙ: Крім того, є люди які тяжіють до мовного спокою, який вони собі
уявляють, вони хочуть повернутись у черепашку, коли все було добре, і долар по вісім, і
в гості до москалів. А є люди які намагаються отримати нові сенси і нове достойне
життя. І ось на цьому світоглядному розриві якраз і відбувається конфлікт.
СЕМЕСЮК: Люди різні. От я мислю художніми категоріями і взагалі проектно. Тому я
Україну сприймаю як художній акт. Це почесно взяти участь у її створені, в куточку своїм
пензликом щось так тиць. А є люди-мавпи. Просто так сталося, що вони мають паспорт і
можуть голосувати. Як у істориків: люди діляться на дві категорії – філософи і
божевільні. Так і тут є люди і мавпи. І вони можуть бути – це вільна країна. Але мені
здається, щоб на щось впливати у країні, на це треба заслужити, наприклад, здати
екзамен громадянина на знання, наприклад, конституції і заплатити 100 доларів за те,
що ти йдеш і голосуєш врешті-решт. І відповідно людей, що голосують стане менше,
але це будуть відповідальні люди.
ГЛУХЕНЬКИЙ: Тобто галочка – це ще не відповідальність? Відповідальність – це
комусь за цю галочку піти розбити або отримати? Ти не просто ставиш галочку, а маєш
усвідомлювати, що за галочку ти маєш боротись.
СЕМЕСЮК: Так.
ГЛУХЕНЬКИЙ: У вас зараз проект ТВ з приводу того, що відбувалось в Україні 100 років
тому. Розкажи про це.
СЕМЕСЮК: Є такий продакшн, де історики, навіть не кіношники. Вони у співпраці з
лікбезом історичного фронту побачили, що в нас немає легкого, добре розжованого
продукту про цю епоху. Ця епоха практично відсутня у нас в маскульті. І було вирішено
зробить 10 серій такого кіно. Причому на такому коліні, що ваша студія у порівнянні з
нашою просто Голлівуд. Ми позичали на це гроші, потім нам дали ґрант. Але ми
отримали задоволення. Я для себе заново відкрив цю епоху, тому що були класні

консультації з істориками, що шарять у цій епосі. І головне, що ми зробили, це скиглення
вирізали і показали успішні моменти. Воєнні операції, дипломатичні, а вони були.
Здається, ті помилки, що були допущені тоді, вони десь відклались, і ми отримали
досвід. Зараз ми тримаємося значно довше, ніж вони тоді. І ми не припустились
головної помилки. Як у нас тоді цю армію просто розпустили, а зараз армія є, і це
важливо.
ГЛУХЕНЬКИЙ: Осмислення тої епохи у нас відбувалось доволі часто потім постфактум
через спогади учасників: Петлюри, Винниченка, Махна. Нещодавно спогади
Скоропадського перевидали. І це все трохи інакше сприймається, коли людина сидить
десь собі у Парижі і каже: «Та я би міг би зробити ось так». Це спогади Махно такі. Чи
можемо це відкинути, бо я знаю масу таких, що кажуть Махно єдиний нормальний мужик
був. Інші кажуть ні, Скоропадський єдиний інтелігентний мужик. І в нас зараз багато
таборів патріотів, що говорять: ось нам треба монархічна країна, інші кажуть, що треба
директорію.
СЕМЕСЮК: Я мислю так, що в нас потужна республіканська традиція. Усе, що
відбувається в останні роки, це типова Річ Посполита: виборний король, високий ступінь
мілітаризованості, движняки за права. Абсолютна Річ Посполита. Усі політичні практики
звідти, всі інстинкти, багатовекторність і так далі. Це говорить про те, що ця система
ефективна.
ГЛУХЕНЬКИЙ: Але якщо говорити про багатошаровість того, що відбувається. Часи
Хмельниччини, наприклад. Хороші козаки, селяни, що різали поганих поляків.
Вишневецький ось, у нього був свій проект України. Він Лівобережжя піднімав і
формував свого часу. І проект України а ля Вишневецький, цілком можливо, був
нормальною альтернативою проекту Хмельницького.
СЕМЕСЮК: Просто є ще такий нюанс, про який ніхто не знає. Ну ось перший
професійний театр. У нас що – Кропивницький кажуть. А насправді Вишневецький в
Лубнах мав свій надвірний театр.
ГЛУХЕНЬКИЙ: Чи варто переосмислити все?
СЕМЕСЮК: Безумовно. Ця епоха в марксистсько-ленінській оптиці опинилася в нашому
міфі національному. Це погано, бо він не відповідає нашому національному інстинкту.
ГЛУХЕНЬКИЙ: Ми маємо трохи кастровану історіографію. Уявлення про те, що
відбувалось, в нас дуже вихолощене. Доволі часто нав’язане. Чому я підхожу до теми,
чи є сенс повертати власну історію, яку приватизували сусіди. Московіти побудували
собі державу на підмурку того, що виникало тут: мова, культура, наука, політика. І
поляки в тому числі. Стовпи Краківських Варшавських урядів будувались на
Потоцькому, Вишневецькому, Корецькому. Це українці. Просто окатоличені.
СЕМЕСЮК: У нас же вважається, що українець не може буть католиком. Православним
тільки. Так багато таких речей. І скільки в тому гусарському війську у важкій кавалерії
служило нашої української шляхти. Я вважаю, що так. Є смисл це все ретельно
перебрати. Це історична тяглість. А коли в тебе є чітка ідентичність, то тебе складніше
обманути, намахлювати і сказати, що, ей, братішка, ми один народ.
ГЛУХЕНЬКИЙ: Яскравий приклад, москалі вчепились за постать Князя Володимира. Але
в нього був герб – тризуб. Родовий Герб Рюриковичів. І цей тризуб вони чомусь не
використовують.
СЕМЕСЮК: Вони лоханулись свого часу, не застовпили. Це говорить, що в нас тяглість
є навіть у символах. А в них – орел. Також невідомо якого походження: монгольського
чи візантійського. Це очевидні речі, і це тішить. Ясна справа, чому вони казяться: бо їхня
ідентичність під загрозою. Наша успішність це смерть їхньої ідентичності.
ГЛУХЕНЬКИЙ: Ми повертаємося у часи Князівства Литовського, на твій погляд? До тої
доби? Тоді теж була конкуренція між Москвою і Литвою за історію Київської Русі?

СЕМЕСЮК: Вона не була про артикульована, але інтелектуали здогадувались. І
принаймні національної свідомості точно не було принаймні у москалів. Ну і плюс не
треба недооцінювати тодішні московські еліти, що були достатньо європеїзовані. Вони
знали мови іноземні. Просто відсталі і так далі. Але на Річ Посполиту вони дивилися і на
ВКЛ і позичали щось.
ГЛУХЕНЬКИЙ: Я про це в контексті того, що ми зараз боремося не лише за наше
майбутнє, а й минуле. За ідентичність.
СЕМЕСЮК: У нас дуже не вистачає медійки. Маскульт у нас прогнутий. І нема кому
працювати. Бо людей, які шарять і здатні щось транслювати, мало, вони позбавлені
ресурсів. А в Московії не лише держава вкладає, а й багато груп ініціативних, що
роблять це власним коштом і роблять це якісно.
ГЛУХЕНЬКИЙ: Які прогнози в тебе: що відбуватиметься далі?
СЕМЕСЮК: Стоїмо – не провокуємо. Не знаю, що буде, але ясна річ, що побіда
наприкінці. Ця драматургія наша виблискує саме цим. В останню мить щось має буть.
Трагізм з неврастенічним сміхом і блиском в очах і вогнем в дупі.
ГЛУХЕНЬКИЙ: Я чув таку думку колись, що українці воюють так, як землю обробляють.
З розстановочкою, з перекуром, розрахунком, спокійно. А вони поки на куражі – щось
роблять.
СЕМЕСЮК: Тут теж є історична тяглість на рівні інстинктів, тому що це хороший
полковий гетьманський досвід. Українці у своїй мілітарності достатньо ретельні. Їх тягне
до технологічності, вогнепальності. А тут без розстановочки ніяк.
ГЛУХЕНЬКИЙ: Ну тобто ми зараз повертаємося до своїх традиційних способів життя.
Війна в нас з москалями або громадське протистояння за права і вольності. І
формування якоїсь повістки у різних прошарках населення.
СЕМЕСЮК: Більше того, я думаю що українці на межі такої штуки, коли вони видерлися
з лап Речі Посполитої, вони зробили військовий устрій фактично, все крутилося навколо
цієї мілітарної штуки. У мене є такі відчуття, якщо про це говорити: напевно, якусь роль,
поки не зрозуміло яку, армія зіграє. Щось таке станеться. Можливо, якісь еліти там
потихеньку зі скрипом формуються, вони своє слово скажуть, напевно, але не зараз.
ГЛУХЕНЬКИЙ: Мистецька сфера. Що зараз відбувається, на відміну від того, чого не
відбувалось в 12-13 роках? Заклади, майданчики, ідеї? Адже доволі часто війна – це і
прорив у творчості.
СЕМЕСЮК: У мистецтві я сприймаю це все як Ренесанс. Він почався ще до Майдану і
став його частиною. Інша справа, що війна в арті галерейному проартикульована слабо.
Кіно – поверхневе. Але видно школи, досвіду не вистачає.
ГЛУХЕНЬКИЙ Розкажи про «Еволюцію або смерть».
СЕМЕСЮК: Так є така книжка. Це достатньо театрально-кіношна історія про пригоди
українізованої мавпи породи павіан про сбушників Гришу і Гришу. Подалися ми на
пітчинг Держкіно і виграли з режисеркою Третяк друге місце. А фільм хуліганський. І
кіношникам сподобалось. Ми виграли, і тут же прийшла ця нова команда. І ми зникли з
цього другого місця. Але це кіно буде знято. Пані Третяк матьора, вона шукає
інвесторів, і ми їх знайдемо.
ГЛУХЕНЬКИЙ: Воно приречено на комерційний успіх?
СЕМЕСЮК: Я на це надіюсь. Є ринок щирості, і матюки там можна окремо продавати.
Напевно, приречений. Якщо ми круто знімемо, змонтуємо і буде класний продакшн. Не
знаю, коли кіно буде. Поки все розкачаєш. Зараз ми на межі конкретного кастингу, і
дошліфовується режисерський сценарій. Наступного року запустимо.
ГЛУХЕНЬКИЙ Трохи про Пирятин. У мене враження, що твій гурт піднявся останнім
часом. Бо я все частіше бачу на різних майданчиках зсилки на нього. Як ти оцінюєш
проект музичний свій?

СЕМЕСЮК: Він більше ніж музичний, а ідеологічний, антропологічний і мистецький.
Перший альбом вистрелив. Ми зараз пишемо другий альбом. Гурту три роки. І він
починався як аматорський колектив, зараз він тільки виходить на професійну площину. І
можна вивести цей проект в матьорі топи. Тим паче площина хуліганки вільна. Це
початок. Бо я коли бачу у чомусь потенціал, я не кидаю це напівдороги. Це стосується
всього – навіть особистого життя. І всім таке бажаю.
ГЛУХЕНЬКИЙ: Тема – ми не вміємо продавати. У нас біда – якісь ковбої, пастухи – всіх
їх світ знає. Самураїв всі знають, нінзя. Наший історичний бекграунд ніхто не знає. Хоча
в нас багато чого є. Ми терра інкогніта.
СЕМЕСЮК Бо український маскульт у зародковому стані. Скажімо, проартикульоване
українське середньовіччя – ні в книжках, ні в кіно. Але ж навіть я з тими скромними
зусиллями пишу продовження пригод павіана Томаса. І думаю, хай вони з’являться у
Великому Князівстві Литовському, у Луцьку на початку XXV століття, і хай ці мавпи
візьмуть участь у битві. Тому навіть у цих гумористичних контекстах треба починати. Не
доформований контекст, не доформований міф, не доосмисленність в усьому. Нічого
дивного. Це ж постколоніальна ситуація.
ГЛУХЕНЬКИЙ: У нас є українські митці, армія, як ми говорили, якесь середовище
української інтелігенції, але органічним суспільство стає, мені здається, коли, як у
Польщі. Але в них є чуваки в трениках або сорочках засалених, але які при цьому
патріоти своєї країни. І хоча вони нічим не відрізняються від соціальних елементів в
інших країнах, світоглядно себе асоціюють з цією країною. У нас чомусь велика кількість
прошарків асоціює себе з минулим СРСР. Коли вони, ці прошарки, наші стануть
українськими?
СЕМЕСЮК: Коли ми всі звикнемо до того, що Україна є. Що це нормально, і вона були
завжди. Цей інший історичний досвід має відійти на другий план. Він нікуди, совок, не
дінеться. Це травматично. Але треба розуміти, що Україна – це нормально. Це
невротична історія. І насправді могло статися все інакше. І я міг бути носієм цієї
ідентичності.
ГЛУХЕНЬКИЙ: Ми будемо закінчувати. Накидали думок. Хай люди напрягаються,
думають. Вдячний за розмову. Лишайтесь патріотами. До зустрічі.