ОДИН ТАКИЙ

185

Борис Кульчицький – вчитель зарубіжної літератури спеціалізованої школи-
інтернату №4
Цілком імовірно, незабаром у Книзі Рекордів України з’явиться іще одне ім’я – Борис
Кульчицький. Чоловіку дев’яносто, і він досі вчителює. Викладає зарубіжну літературу у
спеціалізованій школі-інтернаті №4, що в Києві. Його учні – діти з вадами зору. І хоча
йому самому нелегко, але він робить усе можливе, аби ті закохалися в красу слова.
Бориса Івановича в колективі люблять і шанують. Усього в цій школі він пропрацював
понад сорок років. До цього був директором освітнього закладу у Подільському районі
Києва. Загалом у професії він вже шістдесят п’ять років і жодного дня не шкодував про
свій вибір.
Але дорога до знань у нього була нелегкою. Коли він був малим, йшов 1937 рік. Його
батька, етнічного поляка, без пояснень заарештували і невдовзі розстріляли як ворога
народу. Тоді до ще малого Богдана пристало прізвисько «сина ворога народу». Через
це хлопця навіть відмовлялись брати на навчання. Однак за деякий час директор
місцевої школи зглянувся і покликав малого вчитися. Богдан був щасливий від того, а
тому завзято взявся до науки. Далі в його житі була війна. Згадує, в той час він з матір’ю
жив у районі компактного проживання євреїв або, як називали це місце самі мешканці
району, в гетто. За той страшний час на його очах відбулось п’ять хвиль знищення
іудеїв. А 1944 року в його дім ввійшли радянські солдати. Богдан Іванович згадує, мати
в той момент заридала, бо злякалася, що її дитину заберуть на війну. Його справді
вивели з хати й підштовхнули до юрби таких самих юнаків, як він. Але їм готували інше
завдання – збирати з мінних полів розірвані на шматки тіла вояків.
З часом Борис Кульчицький захотів написати про все те, що пережив. Писав для себе,
як він сам вважав, у стіл. Але одного разу до нього приїхав знайомий журналіст із
Польщі. Побачив рукопис Бориса Івановича, прочитав і сказав, що хоче видати його
книгу спогадів у Польщі. Українець погодився. Лише отримавши багато схвальних
відгуків івідчувши, що його особиста історія цікава людям, він сів писати другу книгу
мемуарів. І знову йому дякували за його працю.
І хоча він сам каже, що не має жодного літературного таланту, Борису Кульчицькому
надзвичайно приємно те, що його читачі називають дві його книги справжніми – такими,
як саме життя.
Іти на пенсію Борис Іванович не хоче. І хоча до роботи щодня долає чималу відстань,
він прагне і надалі вчителювати. Більш того, він взявся й за громадську роботу при
навчальному закладі.