“Позивний “Бандерас”. Олег Шульга

139
  • Привіт. Програма ’’Є Люди’’. Сьогодні у нас надзвичайний гість. Це Олег Шульга.
  • Доброго дня.
  • Я щаслива тебе бачити. Розказуй. Як ти маленьким хлопчиком сподівався чи ні, що будеш грати в кіно? І в один момент тебе визнають найкращим актором в Лондоні?
  • Так, на сьогодні один з моїх найбільших здобутків, і, може, і єдиний, – це міжнародний кінофестиваль у Лондоні. За роль капітана Саєнка я отримав нагороду в номінації “Найкращий виконавець головної ролі в іншомовному фільмі”. Але моя історія кіно – це історія про незвичні речі. Коли я був хлопчиком, я мріяв бути військовим, потім лікарем швидкої, і я ніколи не думав про театр. Але на сьогодні я вже 25 років працюю в театрі. Вже актором я ніколи не очікував, що потраплю в кіно, але я потрапив у кіно. Тим паче я не чекав і не шукав успіху на тлі кінематографу, але на цьому фестивалі отримав Ґран-прі.
  • Ти знав? Тебе якось попередили?
  • Я знав, що фільм поданий на фестиваль у три номінації: найкраща операторська робота, найкраща режисура і найкраща чоловіча роль. Але, зважаючи на свій досвід в театрі, я розумів, що не варто чогось чекати. Тому успіх не був супербажаним. Уся моя акторська біографія – я отримував якісь незначні призи. А цей приз за роль Бандераса – чи не найбільший і чи не найперший приз.
  • Коли ми з тобою говорили перший раз ти часто повторював слово «любов», тому ти асоціюєшся в мене зі словом любов. Ти ж випадково потрапив у кіно?
  • Так, перша моя освіта інженер-механік ракетно-космічних летальних апаратів.
  • Ти уявляєш, космос тебе почув і сказав: іди в театр. І як воно поєднується – любов, театр?
  • Я не скажу, любов притаманна професії чи я її приніс у неї. Але ще на початку кар’єри я почув лекцію, вже не скажу точно чию, але вона була про те, наскільки важлива любов у професії. Я близько до душі ці слова взяв, проковтнув, перетравив, і це стало частиною мене – любов і її прояв у професії. А там любов розкладена на 5 проявів: любов до репетиції, гри, результату, інше. Я все сприйняв за правду. Відтоді так і живу в театрі, на майданчику, і по життю.
  • Коли ти йшов на кастинг на Бандераса, ти йшов з любов’ю? 
  • Історія така. Режисер знімав «Червоного», а потім він мав знімати Бандераса, і він мені сказав, що ти підеш на Бандераса. Я не мріяв про це, але я став актором. Це доля. Так само і з «Червоним» було. На той момент я працював в театрі 23 роки. До цього я був десь на десяти кастингах і ось в лютому 2016 я дізнався про кастинг і сам подзвонив кастинг-директору. Вона сказала: ”Так, я вас запрошую”. Це була моя перша розмова з Аллою Самойленко. Ті, хто був тоді на кастингу, готувалися, а я прийшов з чистим аркушем. І от виходить жінка, з усіма здоровається, а підходить до мене і питає – скільки вам років? Я кажу – 37, і вона виносить мені тексти з уривком з Гуровим. Були проби, і мене затвердили. Отак Алла Самойленко знайшла мене в темному коридорі у черзі. Я їй вдячний і люблю знову ж таки. Це робота, але це дружні стосунки. Це своя людина. Мені не байдуже, як вона, як діти, як настрій її.
  • Але у тебе було величезне кохання з театром, він був як родина вже, і тут ти йдеш на війну. Усе полишив. Починався 14 рік. І ти перший раз театр полишив.
  • Так. Я в свій час хитрував і уникав армії, але коли прийшла війна, я був дорослішим. Я покинув не тільки театр, а й родину. Це було чи не найстрашніше у цій війні. Коли нас привезли у батальйон, то вийшов замполіт, а я йому дуже вдячний, і він почав нас лякати, що за 10 днів половини з нас не буде. Тоді я переступив страх і вирішив, що повертатися я вже не буду. А в мене, до речі, було звання лейтенанта, і я був змушений керувати.  То коли ми ввійшли в зону АТО, то мені сказали – командуй. А ситуація весь час змінюється.
  • Актори унікальні люди, і на фронті і в тилу вони можуть своєю діяльністю бути корисні.
  • Я хочу бути найкращим. Щоб усі знали, що українські актори найкращі, і не лише актори, а й науковці, робітники, всі професії. Бо наша повна перемога настане, коли Росія не зможе відмовитися від українських автомобілів, комп’ютерів, верстатів.
  • Усі хлопці, які з тобою служили, знали, що ти актор?
  • Коли всі хлопці зібралися, а нас новобранців було понад сто. І всі були різні люди. Я не міг сказати, що актор, бо суспільство ставиться до професії як до несерйозної. І коли вже після першого бою мене перевели на командира взводу розвідки, тоді я сказав, що я актор. Але це було неважливо, бо взаємини будувалися на тому, хто як працює, хто яка людина. Акторська професія виявилася дуже придатною до війни. Тобто коли ми потрапили у батальйон, нас відразу почали вчити: від того, як тримати зброю, до того, як вести бій.
  • А пам’ятаєш, ти мені казав, що коли ти звільнявся, то біля тебе стояли 500 хлопців, і ти сказав, що вони всі класні? І це мене вразило, бо іноді здається, що хороших людей мало, а тут ти чуєш, що 500, і вони всі класні.
  • Це знову ж моє відкриття під час служби. Я довго був в одному театральному колективі, і раптом я потрапив у колектив новий, де 500 осіб. І я не знаю, як так склалось, що всі 500 були класні, і в мене з ними склалися душевні стосунки. За цей час усі мені щось розповідали своє, виливали душу, і кожен для мене став яскравою подією. Я всіма ними захоплювався. Драматизмом долі. Наприклад, боєць, сильний, сміливий, що виконує свою роботу добре, а вдома його дружина кидає і не просто так, а заради переселенця з Донецької області, який не пішов захищати землю, а вже хазяйнує в його хаті. А він продовжує служити. І ця драма вражає. Були, звичайно, різні люди, були й приємні несподіванки. Виявилось, що серед офіцерів був Юрій Жмурін, що пройшов Афганістан, і виявилося, що він єдиний друг мого двоюрідного брата, що служив в Афганістані, і мені довелось воювати з ним. А мій кузен набагато старший за мене. І коли він служив, то я заздрив йому і мріяв сам воювати. І я став з його товаришем воювати в роті згодом. Це доля. Коли ж я пішов воювати і пішли інші актори, то в театрі залишилося лише 2-3 вистави. І за цей час театр навчився жити без нас. А я навчився жити без театру. Після демобілізації я повернувся в театр, і за кілька місяців мене знайшло кіно. Це не був мій вибір, так склалось. І я пішов у Червоного і вже звідти у Бандераса. І далі пішла моя кінокар’єра. А ще мій брат під час Майдану тут познайомився з такою собі Віталіною Масловою. І він мені каже, ти не хотів би на реабілітацію? А я такий, що вона мені… Акторська професія і так завжди біля душі, і я не відчував нічого. А він каже: “То Карпати на повному пансіоні”. О, то я поїхав. Без очікувань. Але там відбулося щось неймовірне. Це був метод творчої реабілітації. Ми там почали з того, що поставили крапку на аркуші паперу. І все, і я поставив крапку. І не тільки я. Хлопці також. Тоді, 2015 року, це була серйозна особиста подія, коли я нічого не очікував від тої реабілітації, від малювання. Це були неймовірні картини. Вони зараз на якихось благодійних аукціонах. Ці картини народилися самі собою. З однакового завдання у кого що виходило… пейзаж, автопортрет, натюрморт. Хлопці розквітали. Це було диво, коли у людей фізичної праці народилися шедеври. Ми розслабилися, плечі розправили і стали іншими. Після 10 днів реабілітації я вже не переривав зв’язку з нашою Творчою Криївкою. Тримав інформаційну підтримку – перепост, коментарі, гроші якісь. У 2018 ми зустрілись вдруге, і це вже стало серйозно. У Віталіни народилася інша ідея – мистецькі резиденції для бійців. Тобто поглиблення ефекту реабілітації творчістю. Протягом трьох тижнів заглибитись у творчість – мистецтво, до якого лежить душа: театр, малювання, література. Бійці подавали заявку, ми робили відбір, і він потім дає згоду на три тижні зануритись тільки в це. Я знаю, що театр це якоюсь мірою керування свідомістю, а, по-друге, це можливість висловитись. Актор спілкується з великою аудиторією, і це водночас конкретні люди і в той же час неуособлене щось. Це цілий Всесвіт. Якщо виконавець на сцені дозволяє сказати: “Я кохаю тебе”, то це він ніби кричить у Всесвіт, це не інтимно. У результаті це буде вистава, яка буде складатися з їхніх історій за їхнім переказом, їхніми акторськими силами буде втілено. То це може бути дуже сильний психологічний аспект реабілітаційний.
  • Я знаю, що там для цього проекту зібралась дуже сильна команда. І я думаю, що ви витягнете з них талант, який до цього ніхто не витягував з них.
  • Так, з одного боку це ідея Віталіни, з іншого боку це обставини важкі і гнітючі, а з іншого боку благодатні. Наприклад, я актор і я маю великий акторський досвід, і я вже маю бойовий досвід. Режисер Євген Степаненко, він актор, режисер, телеведучий, має бойовий досвід. Другий режисер – Лаура Чаупавле із Риги. Вона має досвід сучасного європейського театру. І вона була волонтером у Творчій Криївці. Ще фахівець із сценічного руху Олена Ряпулова – актриса і педагог із Дніпра, яка не один рік була волонтеркою у воєнному шпиталі, і вона вміє спілкуватися. Це геніальний педагог і водночас людина, яка вміє спілкуватися із пораненими.
  • Плюс, зовсім інші люди стали після 14 року.
  • Уся команда психологів, терапевтів, яких Віталіна залучає, ми маємо досвід неоднозначний. Партнери це також цінна штука. Слава Богу, наше суспільство теж змінилося.
  • Так, війна це погано, це жах. Але в неї є й інша сторона. Цьому страшно завдячувати, але це є. Скільки класних людей знайшлось.
  • Ми будемо співпрацювати з Івано-Франківським театром ім. Франка, художнім керівником Держипільським, з Львівським театром ім.. Леся Курбаса, там Володимир Кучинський, з Центром Леся Курбаса в Києві, із Суспільним театром в Києві.
  • Це дуже крутий проект. І я сподіваюся знайдуться люди, які фінансово це підтримають. Тому що без цього буде складно. Сподіваюся, що все складеться
  • Це наша війна. От розумієш, ми нарікаємо але з іншого боку це абсолютно логічно. Як армія в 14 році з’явилась з добровольців і волонтерів, і це люди створили армію, і це люди дали відсіч. Так і тут: цей проект немає ніякої державної підтримки, люди його підтримують. Ми на сьогодні зробили все, що могли, власним коштом. Зі своїх кишень дістали. Тепер ми збираємо кошти, щоб ця вистава відбулася.
  • Але якщо ви цей проект втілите, а я думаю, що втілите, то вас чекають навіть з гастролями в Лондоні? Так? Це глиба.
  • Це як наша війна. Вона відбувається і на фізичному рівні, і у свідомості кожного. Так, цим проектом зацікавились у Ризі, Парижі, Лондоні. На сьогоднішній день, якщо ми стримали агресію Росії, зупинили і маємо надію, що ми переможемо, то це завдяки людям. Сподіваюся, завдяки ним і проект відбудеться.
  • Ти любиш цей проект, який народжується. Я знаю, що у тебе була пропозиція, але ти відмовився на користь цього проекту. Ти відмовився від грошей, давай називати речі своїми іменами.
  • Ми ж кожного дня робимо вибір. Щось приймаємо щось ні.
  • Що для тебе означає гідність? Порядність?
  • Це поняття з візуальним образом – у мене з моїм сином ототожнюється. Щоб чесно дивитися в очі сину, і коли мене не буде, а мої онуки будуть його питати про діда, про те, де я був, коли була війна чи Майдан, а мій син не скаже, що я був актор, сидів на дивані і ходив на репетиції. А мій син скаже, що я воював.
  • І потім ще допомагав. Який ти тато?
  • Життя це черга виборів і вчинків. Тобто щодня ти можеш бути негідником або чоловіком, батьком, людиною. Я намагаюся бути нормальним батьком. Я пишаюсь своїм сином. Йому вже 15 років. Він вищий за мене. У нього свої мрії, я його люблю і радий, що він мене любить і хвилюється за мене. Це важливий емоційний зв’язок, коли дитині не байдуже, що з батьками, то є жилка по якій енергетика передається. А якщо ні і дитині байдуже, то зв’язку немає. Це знову ж таки любов. Любов для мене поняття всеохоплююче і необхідне. Я досить критично ставлюсь до своїх вчинків, бачень, позицій. І щоб цю критику обґрунтовувати, звірятись, то треба орієнтуватись на істини. Наприклад, на природу, на Біблію. І якщо там основа всього того любов, то, може, я й помиляюсь, але не дуже. 
  • Ти часто захоплюєшся людьми класними,
  • О, я зараз буду виправдовуватись. Акторська професія пов’язана з тим, що треба вміти бачити і чути. Тобто актор розплющує очі, розтягує вуха. І на якомусь етапі я почав бачити людей, почав їх чути. Птахів, дерев, людей.. Це матеріал для творчості. І життя підказує, і я 25 років пропрацював в одному колективі – театрі, а потім в мене з’явився цілий батальйон, а потім кіно і кожен проект це знову 100 незнайомих людей. Бо це масштабні проекти, тобто, у мене настала епоха людей. А цьому не можна не радіти. Завжди приваблює горизонт. Тобто звичка ходити і дивитися під ноги це нормально. Можливо, ти ніколи не зашпортнешся, але коли ти дивишся на горизонт, то маєш мету а там – білі лебеді, а ти гидке каченя. Це як колись Станіславський зробив революцію в театрі. Яким чином? Він залучив до акторської майстерності найновіші дослідження. Він раптом збагнув, що є філософія, психологія. Так і зараз, зважаючи на нові дослідження відбувається революція в акторській майстерності. Тому як ходити, дивитись під ноги чи дивитись вперед, вгору – це стосується акторської педагогіки, з чим стикаєшся, коли зустрічаєшся з людиною, яка хоче залучитися до акторської майстерності. Передусім із затисками. Та треба розслабити шию, плечі, не тягнути ярмо. Бо життя це не ярмо. Сім’я не висить на шиї, діти не спиногризи. Позбувайся стереотипів, які пригнічують і перетворюють у щось страшне. Треба розпрямлятися і рости. Я звик до далекого обрію і люблю мандрувати, і театр – це якась така інституція яка змушує рухатися вперед і до чогось у невідоме. Змушує читати різні книги, думати, розвиватися. Наприклад, от на занятті з англійської була тема – яка у вас хобі? І я мав англійською відповісти. І я замислився і зрозумів, що моє хобі – вчитися. Я люблю осягати, пізнавати. В акторській професії не буває нічого зайвого: музика, викрутка, спілкування з дітьми, тому у мене немає хобі. Моє хобі – жити і вчитися.
  • А в тебе ж був ще цікавий епізод твого життя – як ти був двірником! І як тебе поважали люди!
  • Так, довелося. Життя нас змушує щось робити. От я 25 років в театрі, а зробив 30 ремонтів капітальних родичам, друзям, знайомим, собі. Актор, який клеїть шпалери, робить меблі – і таке буває. Якийсь період життя я працював і двірником і мені це сподобалось. Це пішло. Я побачив що я змінюю світ, конкретні квадратні метри. Під кінець люди почали вітатися і дякувати, і на моїй ділянці стало чисто. Господарі собак раптом стали культурні на моїх квадратних метрах. Свідомість людей міняється і можна впливати на неї навіть на місці двірника. І не тільки отримувати власне задоволення від того, що ти там метеш і слухаєш Моцарта у навушниках, а й від того, що ти змінюєш простір для людей.
  • Знаєш, цікаво, скільки ми говорили, ти казав про те, як все цікаво і незвично перепліталось у житті. А у мене є спогад, коли я втратила близьку людину і мене витягнув фільм «Куда приводять мечты», я тоді його подивилася, і тепер він у мене в серці завжди. І тут я дізнаюсь, тебе запросив до себе режисер цього фільму на головну роль.
  • Так, це масштаб нереальний, коли тебе щось підкидає і ти раптом летиш. Австралійці захотіли зняти фільм про свою легенду, а ця їхня легенда, він народився в Дніпрі, а потім приїхав в Австралію і став знаменитим спортсменом. Це Віктор Коваленко – унікальна особистість. І я – виконавець головної ролі, підписаний контракт. І режисером буде Вінсент Варт, який зняв і «Куда приводять мечты» і «Последний Самурай». Фільм на сьогодні у процесі виробництва. Іде пошук локацій, другий рік роботи, невдовзі почнуться зйомки. Продюсер Вілант Шульц. 
  • І Олег Шульга – виконавець головної ролі. Це не тільки подія для Олега Шульги. Це подія і для нас, твоїх друзів. І для України.
  • Це мене гріє найбільше. І я хочу того Оскара, щоб потім тою статуеткою бити когось по голові. І казати: просніться, люди!
  • Це твоя мета?
  • Так, це перспективна ціль. Але поки ми працюємо з проектами важливими, з Криївкою.
  • Олег, я вдячна тобі за бесіду. Ми говорили про цікаві речі. І я бажаю творчій Криївці і тобі особисто, щоб усе процвітало, щоб інвестори знайшлися в мистецтво, і щодня людей ставало більше, щоб світ ставав кращим. Люди Є. Все буде Україна.